§ 12. Становлення абсолютної монархії у Франції в XVI ст.

Наприкінці XV ст. завершилося територіальне об’єднання французьких земель. Франція стала найбільшою європейською державою з населенням майже 15 млн осіб. До середини XVIII ст. воно зросло ще на 3 млн. Об’єднання Франції стало передумовою для її подальшого економічного розвитку й політичного утвердження.

Важливу роль в економіці країни й надалі відігравало сільське господарство. Земля залишалась у власності феодалів. Типовим представником французького села був вільний селянин. Він мав у своєму розпорядженні земельну ділянку, за користування якою сплачував сеньйорові грошову ренту.

Промисловий розвиток Франції характеризувався не тільки появою нових, а й збереженням традиційних форм організації виробництва. У ткацькому виробництві набула поширення розсіяна мануфактура. За підтримки королівської влади в Парижі й інших великих містах виникали централізовані мануфактури, переважно в таких нових галузях виробництва, як виготовлення шовку, предметів розкоші, книгодрукування.

Важливою верствою французького суспільства XVI ст. було бюргерство, до якого належали повноправні городяни, купці, цехові майстри, лихварі, власники мануфактур, а також інтелігенція — викладачі шкіл та університетів, правники й лікарі. Поступово бюргерство втратило свої привілеї. У містах, насамперед у великих економічних центрах, зароджується буржуазія.

ФРАНЦІЯ В XVI – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

З колишніх самостійних ремісників, збіднілих дрібних цехових майстрів, підмайстрів та учнів, які опустилися до рівня найманих робітників, а також слуг, жебраків і волоцюг сформувався міський плебс.

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

У середині XVI ст. в столиці Французького королівства, Парижі, проживало майже 300 тис. осіб. Пікантності місту надавала чимала кількість волоцюг і злодюжок, які мали своїх ватажків, власні закони й розмовляли тільки їм зрозумілим жаргоном. Час від часу банди злодіїв пробиралися навіть у Лувр, тому придворні не почувалися безпечно в королівському палаці. Що ж до короля та його родини, то вони змушені були спати на величезних ліжках під балдахінами, довкола яких цілу ніч чергували десятки вартових.

Двічі на тиждень до столиці привозили велику кількість м’яса. Згідно з документом, датованим 1599 р., місто щоденно споживало приблизно 200 биків, 2 тис. овець, 70 тис. курей і голубів.

У столиці Французького королівства любили розважатися. У Парижі було майже 1800 тенісних кортів.

Упродовж першої половини XVI ст. у Франції утверджується абсолютна монархія, яку закладено ще в період усевладдя Людовіка XI (1461-1483) з династії Валуа. Утвердження французького абсолютизму пов’язане з правлінням Франциска I (1515-1547). Король мав необмежену владу. Головним органом державного управління стала Королівська рада з кількох осіб, наближених до короля. Генеральні штати за роки правління Франциска І не збиралися жодного разу, що було яскравим свідченням посилення його влади. Усі королівські укази завершувалися висловом: «Бо така наша воля».

Важливу політичну роль у часи абсолютизму відігравав королівський двір. У середині XVI ст. на службі при дворі французького короля перебувало майже 1500 представників знатних родин. Вони належали до вищої верстви дворянства — придворної аристократії.

Більшість дворянства проживала в провінціях. Це було середнє й дрібне дворянство, яке у Франції мало назву дворянство шпаги й жило із селянського цензу — плати за користування землею. Однак ці дворяни часто бідніли й охоче йшли на державну службу.

Особливістю французького абсолютизму було те, що збільшився бюрократичний апарат. На початку XVI ст. у Франції налічувалося майже 8 тис. королівських чиновників, а в середині XVII ст. їхня кількість зросла до 20 тис. Верхівка чиновництва купувала дворянські титули й землі, після чого перетворювалася на дворянство мантії.

Опорою абсолютизму була також постійна армія, укомплектована з найманців, і духовенство. У 1516 р. Франциск І уклав у Болоньї конкордат (договір) із Папою Римським Левом X. За умовами цього договору, король міг призначати своїх ставлеників на церковні посади з подальшим затвердженням Папою. За це Папа Римський установлював розмір надходжень, які Рим отримував від французького духовенства.

Ж. Клуе. Франциск І. 1525 р.

• Хто з художників доби Відродження працював у Франції за правління Франциска І?

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

1561 р. Уривок із книжки венеційського посла Мікеле Суріано «Коментарі про королівство Франція»

Кількість люду у Франції надзвичайно велика, оскільки країна має понад 140 міст з єпископськими кафедрами, а також нескінченну кількість угідь, замків і сіл, і кожне з цих поселень переповнене людом. Подейкують, що в самому Парижі від 4 до 5 сотень тисяч жителів. За своїм становищем у суспільстві й гідністю кожен із жителів може належати до одного з трьох станів, звідки й беруть свій початок три чини королівства: перший чин — духовенство, другий — дворянство, а третій не має окремої назви через те, що він складається з людей різного статусу й занять, і може бути названий просто народним станом.

Духовенство складається з великої кількості осіб третього стану й з багатьох іноземців. але найважливішу частину духовенства становить дворянство.

Дворянами вважають тих, хто має привілей не платити податки й чиїм обов’язком є тільки особиста військова служба.

Третій стан складається з людей пера, яких називають людьми довгої мантії, купців, ремісників, плебсу й селян. Купців. усілякими способами задобрюють, підлещуються до них, але жодних переваг і чеснот вони не мають, бо будь-яка торговельна діяльність увижається негідною для дворянства. Вони . сплачують податки так само, як і люди незнатного походження та селяни .

• Яка кількість населення проживала в Парижі в другій половині XVI ст. ?

• Пригадайте, що таке стани, чим вони відрізняються один від одного.

• Які стани описує М. Суріано?

• Кого називали людьми пера, або людьми довгої мантії? Чому вони зараховані до третього стану?

• У чому полягала особливість становища купців у Франції?

2. Особливості Реформації у Франції

У перші десятиліття XVI ст. у Франції поширюється рух за реформу церкви. У жовтні 1534 р. в Парижі, навіть у королівському палаці, були розклеєні листівки, які закликали християн до відмови від одного з головних обрядів католицької церкви — урочистої меси. Паризький суд різко засудив цей учинок і розпочав слідство, унаслідок якого кількасот людей було затримано, а 25 із них страчено. Своїм едиктом 1535 р. Франциск І заборонив підданим переходити в іншу віру.

Та незважаючи на це, у Франції активно поширювався кальвінізм. Найбільше прихильників кальвінізму було серед населення торговельних і ремісничих міст на півдні й південному заході Франції. Тут основними осередками нової релігії стали провінції Дофіне й Пуату. Утвердженню кальвінізму як масового релігійного руху сприяло прийняття нової віри Бурбонами — правителями невеликого королівства Наварра в Піренеях, а також герцогськими родами Шатійонів і Конде.

Ф. Клуе. Генріх II. 1559 р.

Послідовників учення Ж. Кальвіна у Франції називали гугенотами 1 . Вони утворювали релігійну спільноту, у якій панували суворі порядки. Щонеділі гугеноти слухали релігійні проповіді, співали псалми й чотири рази на рік приймали причастя. Вони вирізнялися простотою в одязі та їжі, скромністю поведінки, униканням розваг.

Наступник Франциска І, його син Генріх II (1547-1559), намагався зупинити поширення кальвінізму за допомогою церковної інквізиції. Та гоніння лише прискорили оформлення у Франції кальвіністської церкви. У 1559 р. в Парижі на першому національному синоді реформатських церков було розроблено засади організації кальвіністів Франції.

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

У 1556 р. дружина Генріха II, королева Катерина Медічі, запросила до Парижа автора книжки пророцтв Мішеля Нострадамуса (1503-1566). Подейкували, ніби в одній зі строф автор пророкує смерть її чоловіку:

Лев молодий старого подолає

В двобою сам на сам на бойовиську

І очі в золотій клітині повиймає, —

Дві рани у одній, і смерть жорстока близько.

Під час зустрічі Нострадамус сказав Катерині Медічі тільки те, що в майбутньому Францією правитимуть її сини. Ця відповідь, певно, цілком задовольнила королеву. А через три роки (30 червня 1559 р.) короля Генріха II смертельно поранили на турнірі. Спис його молодого супротивника — капітана шотландської гвардії Монтгомері — пробив забороло шолома й проткнув одразу око й горло. Через десять днів король помер. Трон посів його п’ятнадцятирічний син, Франциск II.

Нині про пророцтва великого Нострадамуса знає весь світ. На думку дослідників, вони хронологічно доведені до 2242 р.

Портрет Нострадамуса, написаний його сином Сезаром

3. Релігійні війни

Після смерті Генріха II релігійні суперечності почали загрожувати мирному розвитку країни. Через те що новий король Франциск II (1559-1560) майже не займався державними справами, при дворі посилився вплив герцогів Гізів, які були родичами дружини короля, Марії Стюарт. Вони були ревними католиками й претендували на французький трон. Під їхнім впливом Франциск II посилив гоніння на гугенотів.

1 Гугеноти (фр. huguenotes, від нім. Eidgenossen — спільник, побратим) — прихильники кальвінізму у Франції в XVI-XVIII ст.

Ф. Клуе. Катерина Медічі. Мініатюра. 1555 р.

Ф. Клуе. Адмірал Гаспар де Коліньї. 1565-1570 рр.

Угруповання гугенотів очолювали король Наварри Антуан Бурбон, його брат, принц Луї де Конде, а також адмірал Гаспар де Коліньї. Брати Бурбони були родичами Франциска II й належали до молодшої гілки правлячої династії Валуа.

Вони не бажали миритися з втратою впливу на короля.

Після смерті Франциска II трон успадкував десятирічний Карл ІХ (1560-1574), однак реальна влада зосередилася в руках його матері Катерини Медічі, яка зуміла налагодити стосунки з Бурбонами. Щоб перешкодити примиренню з гугенотами, герцоги Гізи почали вдаватися до різних провокацій. Так, 1 березня 1562 р. озброєний супровід герцога Ф. де Гіза розігнав богослужіння гугенотів у містечку Васі. Кілька десятків протестантів було вбито, ще більше поранено. Розправа у Васі стала приводом до релігійних воєн (1562-1594).

Упродовж 1562-1570 рр. обидва угруповання намагалися захопити короля й правити від його імені. Католики мали підтримку на півночі Франції і в Парижі. Суттєву допомогу їм надавала Іспанія. Надійною опорою гугенотів був південь Франції. їх підтримувала Англія. Військові дії між гугенотами й католиками проводилися з перемінним успіхом. Обидві сторони зазнали великих втрат. Загинули такі визначні лідери, як Ан. Бурбон, Фр. де Гіз, принц Луї де Конде.

Нарешті в 1570 р. в Сен-Жермені між королем і гугенотами було укладено договір про мир. У цей час гугенотів очолювали син Антуана Бурбона — наваррський король Генріх — та адмірал Гаспар де Коліньї, а католиків — Гізи. Згідно з договором, гугеноти отримали свободу віросповідання й право обіймати державні посади.

На знак примирення між католиками й гугенотами Катерина Медічі вирішила одружити свою доньку, Маргариту де Валуа, з Генріхом Наваррським. Однак це весілля стало приводом до жорстокої розправи над гугенотами, яких було чимало серед гостей. У ніч на 24 серпня 1572 р., напередодні дня св. Варфоломія, підбурювані агентами Гізів, парижани напали на гугенотів. До полудня кількість убитих сягнула 2 тис. осіб. Страшна смерть не оминула й адмірала Гаспара де Коліньї. Сам Генріх Наваррський залишився живим завдяки тому, що перейшов у католицтво. Кривава бійня охопила всю Францію, загинуло майже 10 тис. осіб.

Події Варфоломіївської ночі 1572 р. спричинили ще більшу ворожнечу в суспільстві. На півдні Франції гугеноти підняли повстання. У союзі з містами вони створили Гугенотську конфедерацію. Це була своєрідна держава в державі, яка мала армію й систему податків. Королівське військо зазнало відчутних втрат.

Релігійні війни у Франції — війни між католиками й протестантами, які тривали з короткими перервами 32 роки (1562-1594).

Становище ускладнилося, коли в 1574 р. раптово помер Карл IX і французький трон посів його брат, Генріх III (1571-1589). Генріх Наваррський утік з Парижа, прийняв кальвінізм і став лідером гугенотів.

Успіхи гугенотів спонукали Генріха III шукати шляхи порозуміння з ними. У 1576 р. Гізи створили Католицьку лігу, яку вирішив очолити король Генріх III, аби завадити зростанню їхнього впливу. Та Гізи відкрито вступили в боротьбу за трон, яка посилилася після смерті в 1584 р. наймолодшого брата короля, Франсуа. Єдиним законним спадкоємцем бездітного Генріха III став Генріх Наваррський. Це підштовхнуло Гізів до союзу з католицькою Іспанією. Вони висунули на трон Генріха де Гіза, якого наприкінці 1588 р. за наказом короля було вбито. У наслідок цього Католицька ліга відкрито виступила проти Генріха III. Тоді король примирився з Генріхом Наваррським і втік до його табору. Там, у 1589 р. Генріха III вбив домініканський чернець. Династія Валуа припинила своє існування. Королем Франції мав стати Генріх Наваррський.

Тим часом іспанський король Філіпп II увів у Париж свій гарнізон. Країна була спустошена. Невдовзі Генріх Наваррський почав штурм Парижа. Однак Католицька ліга не визнавала його права на трон. Тоді він сказав, що «Париж вартий меси», і вдруге прийняв католицизм. У 1594 р. відбулася церемонія його коронації й колишній гугенот став королем Франції під іменем Генріха IV (1594-1610). З цього часу на французькому троні утвердилася династія Бурбонів. Новий монарх вступив у Париж, не зустрівши ніякого опору. Католицьку лігу було розпущено. Релігійні війни припинилися. Франція залишилася католицькою країною. Реформація зазнала в ній поразки.

4. Нантський едикт

Прийшовши до влади, король Генріх IV зумів припинити ворожнечу та подолати в країні післявоєнний хаос. У 1595 р. він оголосив війну іспанському королю Філіппу II, яка завершилася підписанням мирного договору. Усі захоплені іспанцями провінції було повернуто Франції.

У квітні 1598 р. Генріх IV підписав у Нанті едикт, який мав примирити католиків з гугенотами. Згідно з його положеннями, католицька віра проголошувалася державною релігією, але протестантське богослужіння дозволялося на території всієї країни, крім Парижа та ще кількох міст. Гугеноти отримали право обіймати військові й судово-адміністративні посади. Для гарантії цих прав їм передали десятки фортець у Південно-Західній Франції.

Отже, Нантський едикт 1598 р. надав кальвіністам широку самостійність.

Фр. Пурбус Молодший. Генріх IV. 1622 р.

Водночас король Генріх IV провів кілька необхідних для країни реформ, які активно втілював у життя його перший міністр, переконаний гугенот Максимільєн Сюллі. Це була винятково чесна й віддана королю людина. Насамперед М. Сюллі вжив ряд заходів, спрямованих на підтримку селянства. За його наполяганням уряд частково знизив поземельний податок, який сплачували селяни. Кредиторам було заборонено продавати худобу й знаряддя праці селян-боржників. Крім того, селяни звільнялися від обов’язку утримувати військо, яке зупинялося на постій.

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

Генріх IV залишився в пам’яті нащадків добрим королем. Він мріяв нагодувати селян і підвищити рівень їхнього добробуту. Символом тогочасного уявлення про заможність родини вважалася курка, яку могли собі дозволити на обід тільки багаті верстви суспільства. З цього приводу Генріх IV якось заявив: «Я хочу, щоб кожен селянин мого королівства мав змогу щонеділі готувати у своєму горщику курку». Однак мрії короля не здійснилися. Більшість селян і надалі хронічно недоїдала.

Економічна політика Генріха IV була передусім спрямована на стимулювання промисловості й торгівлі. Заохочувався розвиток мануфактур у гірничій справі, металургії, виробництві артилерії, у текстильній і скляній промисловості. У торгівлі уряд, дотримуючись принципу меркантилізму, заохочував вивезення готової промислової продукції й забороняв експорт сировини.

Правління Генріха IV було періодом зміцнення французького абсолютизму. Король дав усім чітко зрозуміти, що правитиме як абсолютний монарх. Він заявив: «Моя воля повинна стати законом. Я — король, і вимагаю, щоб усі мені підкорялися». Він відсторонив від участі в Королівській раді аристократів, обмежив владу губернаторів провінцій, не скликав Генеральні штати.

За правління Генріха IV Франція здобула колонії в Північній Америці. На початку XVII ст. французи захопили частину Канади й заснували там кілька міст, зокрема Квебек.

У зовнішній політиці Генріх IV прагнув послабити Іспанію та Священну Римську імперію й активно підтримував німецькі протестантські князівства. Король зібрав велику армію, яку планував спрямувати на Іспанію, Північну Італію та в область Нижнього Рейну. Однак у розпал воєнних приготувань у травні 1610 р. Генріха IV підступно вбив католицький фанатик Франсуа де Равальяк.

Генріх IV став уособленням державного суверенітету й національної єдності Франції. Це був перший монарх, який відійшов від принципу: «Чия влада – того й віра» і проголосив рівноправність католиків і протестантів. За часів його правління у Франції встановився порядок і покращився добробут населення.

Ч. Г. Хаузес. Убивство Генріха IV й арешт Равальяка. 1610 р.

Перша половина XVII ст. Уривок із щоденника П’єра д’Етуаля про вбивство Генріха IV

(. ) У п’ятницю [14 травня 1610 р.] приблизно о 4 год вечора король у своїй кареті, без охорони, маючи при собі тільки д’Епернона, Монбазона та 4-5 інших, проїжджав повз [церкву] Св. Іннокентія в Арсенал. Коли його карета через загромаджений дорожною бричкою та двохколісним возом шлях була змушена зупинитися на розі вулиці де ла Фероньєр, навпроти нотаріуса, на ім’я Путрен, короля було безжально вбито підступним і підлим нелюдом, на ім’я Франсуа де Равальяк, уродженцем міста Ангулема; він скористався цим випадком, аби нанести злощасний удар (він давно вже вичікував, перебуваючи в Парижі саме з цією метою, і його величність уже давно попереджали, аби мав охорону, але він не надавав цьому значення). У той час, як король уважно слухав листа, якого читав д’Епернон, розгніваний де Равальяк накинувся на нього, тримаючи в руці ніж, і завдав почергово два удари в груди його величності; останній удар уцілив прямісінько в серце, позбавивши цього доброго короля життя.

• Які почуття в П. д’Етуаля викликало вбивство короля?

• Поміркуйте, що могло бути причиною замаху на Генріха IV.

Абсолютизм, гугеноти, Варфоломіївська ніч, дворянство шпаги, дворянство мантії, релігійні війни, Нантський едикт; 1556, 1562-1594, 24 серпня 1572, 1598, 1589-1610; Генріх IV Бурбон, Максимільен Сюллі.

1. Назвіть і покажіть на карті території поширення кальвінізму у Франції, зокрема гугенотську «державу в державі».

2. Визначте характер Реформації у Франції. Чому Реформація переросла в релігійні війни?

3. Як події Варфоломіївської ночі позначилися на подальшому розвиткові Франції?

4. Як Генріху IV вдалося примирити гугенотів і католиків?

5. Перелічіть події, які свідчать про формування у Франції абсолютної монархії.

6. Назвіть особу, про яку йдеться в поданих описах.

• Король-рицар, який переслідував гугенотів. Нострадамус передбачив його смерть унаслідок поранення на турнірі. Під час його правління Франція відмовилася від претензій на італійські землі.

• Перший король із династії Бурбонів. Очолював гугенотів під час релігійних воєн. Чоловік Маргарити де Валуа (королеви Марго). Йому належить вислів: «Париж вартий меси».

Подискутуйте

7. Як ви вважаєте, чи заслуговував Генріх IV на те, щоб його називали добрим, славним королем Анрі?

Королівські династії в історії Франції

Меровинги – перша королівська династія у Франкської державі (кінець V століття – 751 рік). Названа по імені засновника роду – Меровея.

558 – 561 Хлотар I Старший

613 – 629 Хлотар II Молодший

Каролінги – династія правителів Франкської держави в 687 – 987 рр., З 751 – королів, з 800 – імператорів; названа по імені свого найбільш значного представника Карла Великого.

Засновником династії став в 687 році Піпін Герістальскій, майордом Австразии – одного з королівств, на які розпалася держава Меровінгів. До цього часу королівська влада стала чисто номінальною, а реальну можливість управління Австразія, Нейстрії і Бургундією сконцентрували в своїх руках майордоми – керуючі королівським палацом. Піпін Герістальскій здобув перемогу над іншими майордомами, абсолютно відсторонив від справ “ледачих” меровингских королів і зробив посаду майордома спадковою.

Син Піпіна Герістальскій Карл Мартелл (715 – 741 рр.) Успішно продовжив політику батька, залишившись самовладним правителем знову об’єднаного Франкського держави, королівський ж престол протягом ряду років навіть залишався при ньому вакантним.

Син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741 – 768 рр.) На зборах франкських феодалів за підтримки папського престолу був проголошений в 751 році королем франків. Над ним, першим з європейських государів, було здійснено обряд помазання на царство. Останній з Меровінгів був насильно пострижений у ченці. Папи визнали призначаються Пипином єпископів і під страхом відлучення заборонили франкам обирати собі королів з іншого роду.

Вершини могутності династія досягла при синові Піпіна Короткого Карла Великого (768 – 814 рр.). Скориставшись тим, що престол Візантійської імперії займала жінка, імператриця Ірина, що суперечило традиції, він домігся того, що в 800 році папа коронував його в імператори.

Син Карла Людовик Благочестивий (814 – 840 рр.) Був повалений власними дітьми, потім повернув собі престол, але після його смерті сини (Лотар, Людовик і Карл) почали війну між собою. Вона завершилася в 843 році укладенням Верденского договору про розподіл імперії на три частини, що відповідало також і етнічним складом її населення: Лотар зберіг за собою титул імператора і отримав Італію, а також вузьку смугу земель по лівому березі Рейну (Лотарингію і Бургундію), Людовик німецький отримав землі на північ від Альп і на схід від Рейну (Східно-Франкське королівство, пізніше – Німеччина), Карл Лисий отримав території на захід від Рони і Маасу (Західно-Франкське королівство, пізніше – Франція). У 869 році Людовик Німецький і Карл Лисий захопили Лотарингію. У 880-х роках імперія ненадовго була об’єднана під владою Карла III Толстого, потім розпалася знову. Династія італійських Каролінгів обірвалася в 878 році зі смертю Лотаря II; династія німецьких – в 911 році, коли помер Людовик Дитя; французьких – в 987 році зі смертю Людовика V Лінивого. У Німеччині після проміжного правління Конрада I, родича Каролінгів, влада перейшла до Саксонської династії, у Франції – до Капетингів.

814 – 840 Людовик Благочестивий

884 – 888 Карл III Товстий

898 – 929 Карл IV Простакуватий

936 – 954 Людовик IV Заморський

986 – 987 Людовик V Лінивий

Карл Мартелл (бл. 688 – 741 рр.)

Майордом Франкського держави (з 715 року) при останніх Меровингах, син і наступник Піпіна Герістальскій. Фактично зосередив у своїх руках верховну владу при “ледачих королів”. Провів бенефіціальную реформу; завдав поразки арабам в битві при Пуатьє; виступив проти вийшли з-під контролю німецьких племен і знову обклав їх даниною. При Карла Мартелла посилилася центральна влада, був укріплений середній шар землевласників – бенефіціарів, що склали опору Каролінгськой династії.

Піпін Короткий (714/715 – 768 рр.)

Франкський король з 751 року, перший з династії Каролінгів. Син Карла Мартелла, майордом (741 – 751). Скинув останнього короля з династії Меровінгів Хільдерік III і домігся, заручившись згодою тата, свого обрання на королівський престол. Це сталося в Суассоне на зборах франкської знаті. Підпорядкував Аквитанию, захопив Септіманію. У 754 і 756 роках здійснив походи в Італію. Передав татові частина земель, захоплених у лангобардів, поклавши тим самим початок Папському державі. Батько Карла Великого.

Франкський король з 768 року, імператор з 800 року, старший син Піпіна Короткого. За його імені стала називатися династія Каролінгів. До 771 року Карл Великий правил спільно з братом Карломаном, а після його смерті став єдиним правителем величезного королівства, межі якого розширив удвічі в результаті численних завойовницьких походів (проти лангобардів в Італії, арабів в Іспанії, баваров, саксів, аварів, слов’ян та ін. ) і зробив імперію франків найсильнішою державою в Західній Європі. У його правління рубежі Франкської держави були укріплені прикордонними областями – марками на чолі з маркграфами, інші володіння управлялися герцогами і графами. Карл Великий бачив у новій державі відродження Західної Римської імперії. У 800 році папа Лев III вінчав його імператорською короною. Резиденцією імператора в кінці його життя стало місто Аахен.

Внутрішня політика Карла Великого спрямована на централізацію державного управління (особливо яскраво це проявилося в організації обласного та місцевого управління, у запровадженні інституту королівських посланців і т.д.). Карл Великий підтримував союз як з татом, так і з місцевою церковною ієрархією. Його правління було важливим етапом у формуванні феодальних відносин у Західній Європі: прискорився процес закріпачення селянства, посилився зростання великого землеволодіння і самостійності землевласницької знаті. При Карлі Великому спостерігався певний підйом в області культури – так зване “Каролингское відродження”.

Карл Великий – один з небагатьох великих політичних діячів Раннього Середньовіччя, про який джерела зберегли багатий історичний матеріал. Першою біографією Карла Великого стало твір Ейнгарда “Життя Карла Великого”.

Людовик Благочестивий (778 – 840 рр.)

Франкський імператор з 814 року, син Карла Великого. Отримав своє прізвисько за прихильність до чернечому аскетизму і церкви. Марно намагався зберегти цілісність імперії. Змушений був тричі виробляти розділ імперії в 817, 819, 837 роках. Зазнав поразки в червні 833 року в боротьбі з синами, був відсторонений від влади і засланий до монастиря в Суассон. Знову відновлений на престолі в березні 834 року. Після смерті Людовика Благочестивого імперія розпалася.

Карл II Лисий (823 – 877 рр.)

Молодший і улюблений син Людовика Благочестивого (від другого шлюбу), король Західно – Франкського королівства в 840 – 877 роках, яке отримав остаточно по Верденскому договору 843 року. В королівство Карла Лисого увійшли землі на захід від річок Шельди, Маасу і Рони – основні території майбутньої Франції, на яких набули поширення романські мови, покладені в подальшому в основу французької мови. За Мерсенскому договору 870 року Карл Лисий приєднав до свого королівства частина Лотарингії. Після смерті в 875 році імператора Людовика II домігся титулу імператора і короля Італії. Намагався захопити землі Східно – Франкської королівства в 876 році.

Карл III Товстий (839 – 888 рр.)

Син Людовика Німецького, король Східно-Франкського королівства в 876 – 887 роках і Західно-Франкського королівства в 884 – 887 роках, імператор в 881 – 887 роках. Об’єднав під своєю владою територію колишньої імперії Карла Великого. Скинутий бунтівними феодалами в 887 році.

Капетинги – королівська династія у Франції, правила після Каролінгів з 987 по 1328 рік. У 987 році, після бездітного Каролінги Людовика V Лінивого, герцог Іль-де-Франса Гуго Капет при підтримки єпископа Реймського Адальберон і його вченого секретаря Герберта (майбутнього папи Сильвестра II) був обраний королем на з’їзді духовних і світських сеньйорів Франції. Домен Капетингів до початку XII століття обмежувався територією Іль-де-Франса. Капетинги поставили собі за мету знищити могутність сеньйорів і створити єдину Францію з сильною королівською владою. До кінця правління Капетингів територія Франції значно розширилася: королівський домен включав до початку XIV століття 3/4 території Франції і простягався від Ла-Маншу до Середземного моря і в його склад увійшли Нормандія, Анжу, Мен, більша частина Пуату, Лангедок, Шампань і інші території. Капетингів змінила династія Валуа.

996 – 1031 Роберт II Святий

1108 – 1137 Людовик VI Товстий

1137 – 1180 Людовик VII Молодий

1180 – 1223 Філіп II Август

1226 – 1270 Людовик IX Святий

1270 – 1285 Філіп III Сміливий

1285 – 1314 Філіп IV Красивий

1314 – 1316 Людовик Х Сварливий

1316 – 1322 Філіп V Довгий

1322 – 1328 Карл IV Красивий

Гуго Капет (бл. 940 – 996 рр.)

Французький король з 987 року, засновник династії Капетингів; до 987 року – герцог Іль-де-Франса. Обраний королем після смерті останнього представника династії Каролінгів Людовика V Лінивого. Влада Гуго Капета поширювалася на землі домену (Іль-де-Франс з містами Париж і Орлеан). Головною резиденцією перших Каролінгів був Орлеан.

Людовик VI Товстий (бл. 1081 – 1 137 рр.)

Французький король з 1108 року. Поклав початок посилення королівської влади, перш за все в домені; вів боротьбу з баронами своєї сеньйорії, намагався ліквідувати вольницю цих дрібних феодалів, руйнував їх замки або займав їх своїм гарнізоном. За допомогою різних засобів – завоювань, конфіскацій, покупок – Людовик VI став повним паном Іль-де-Франса, після чого домен короля перетворився на замкнену територію. Людовик VI спирався у своїй політиці на міста і церква, яку щедро обдаровував.

Філіп II Август (1165 – 1223 рр.)

Король Франції з 1180 роки; син і наступник Людовика VII. Енергійний політик і майстерний дипломат. Велика частина його правління пройшла в боротьбі з англійськими королями з династії Плантагенетів, що було основною лінією його зовнішньої політики. При Генріху II Плантагенет у володіння Англії увійшли великі території на континенті: Анжу, Мен, Турень, Нормандія, Пуату, а після його одруження на Елеонора Аквітанська – Аквітанія. Домен французького короля став менше володінь англійського монарха. Однак Філіп II розглядав останнього як свого васала, що володів рядом французьких областей, підтримував чвари між ним і його синами, а потім уклав союз з Ричардом I Левине Серце. Найбільших успіхів Філіп II домігся в боротьбі з англійським королем Іоанном Безземельним. Оголосивши його володіння у Франції конфіскованими, він завоював Нормандії в 1202 – 1204 роках, далі захопив Анжу, Мен, Турень, частину Пуату з містом Пуатьє; таким чином все області на північ від Луари і частково на південь від неї, що належать Англії, перейшли в руки французького короля: у Плантагенетів залишилися частину Пуату і герцогство Аквітанської. Цей успіх був закріплений в 1214 році в виграних Пилипом II битвах при Ларош-о-Муан поблизу Анжера і при Бувине (у Фландрії). Домен Філіпа II збільшився в три з гаком рази. Цій великій території необхідно було новий пристрій, в зв’язку з чим Філіп II провів ряд перетворень в області адміністративного і фінансового управління. Був створений Королівський рада з призначених королем феодалів і освічених службовців з духовенства і дрібних лицарів. В кінці XII століття Королівський рада розділився на Рахункову палату (фінансове відомство) і Парламент (судове відомство). У новоствореному приєднаних великих володіннях призначалися королівські чиновники – сенешаль.

Французький король з 1223 року.Вступив на престол як перший спадковий король Франції; до нього зберігалася виборність королівської влади, хоча Капетинги обходили це положення тим, що король коронував свого спадкоємця ще за свого життя і робив співправителем, а феодалам залишалося тільки стверджувати короля. За Людовіка VIII принцип незалежності королівської влади від феодальних виборів отримав формальне юридичне підтвердження, відбувся поділ королівського домену між спадкоємцями, яким були виділені апанажі. Людовик VIII продовжував політику Філіпа II Августа; в результаті двох успішних походів в 1224 і одна тисячу двісті двадцять шість роках приєднав до домену графство графство і частина земель по Середземному морю.

Французький король з 1226 року. До повноліття Людовик IX правила його мати Бланка Кастильська, яка боролася з великими феодалами, особливо з графами шампанським і герцогами Бретанським.

Людовик IX провів військову, монетну і судову реформи. На території королівського домену були заборонені судові поєдинки, могла бути подана апеляція в королівський суд на рішення сеньориального або міського суду. Верховної судовою інстанцією став Паризький парламент. Людовик IX прагнув замінити феодальне ополчення найманими військами; частково йому це вдалося. Були заборонені приватні війни, встановлено правило “40 днів короля” між оголошенням війни та її початком – за цей час супротивники могли одуматися, сеньйори, що опинилися перед обличчям конфлікту, могли апелювати до короля. Людовик IX почав карбувати королівську монету з високим вмістом золота і срібла, яка поступово витіснила різні види монет, що карбувалися феодалами і містами в королівському домені; на цій території була введена єдина монетна система, а в інших областях королівства королівська монета повинна була звертатися поряд з місцевими і незабаром стала витісняти останні з обігу.

Людовик IX виступив організатором VII і VIII хрестових походів; під час VII походу в 1250 році був полонений єгипетським султаном, потім звільнений під великий викуп. Людовик IX відрізнявся побожністю і справедливістю. Помер під час VIII хрестового походу в Тунісі від чуми. Канонізований в 1297 році.

Філіп IV Красивий (1268 – 1314 рр.)

Король Франції з 1285, онук Людовика IX Святого. Прагнув зміцнити королівську владу шляхом послаблення могутності великих сеньйорів і ліквідації влади римських пап над Францією. Юридично зміцнив королівську владу на основі римського права на противагу праву церковному і звичайному. Паризький парламент, Верховний суд і Рахункова палата при ньому перетворилися на постійно діючі установи, де служили легісти – знавці римського права. Філіп IV постійно дбав про збільшення доходів держави, використовуючи різноманітні джерела поповнення скарбниці: псування монети (пускав в обіг неповноцінну монету, за що отримав прізвисько “фальшивомонетник”), побори з євреїв, які займалися лихварської діяльністю (у 1306 конфіскував майно євреїв, які потім були вигнані з Франції), позики (позичаючи гроші у міст, як правило, їх не повертав, а потім перетворив ці позики в постійний податок, брав позики у ломбардні банкірів), відкупи лицарів від військової служби, податки з усякою рухомого і з будь-яких доходів (ввів податок на всі торгові угоди). У 1296 році Філіп IV обклав податком французьке духовенство; у відповідь папа Боніфацій VIII заборонив своїй буллою государям обкладати церква за своїм уподобанням, що привело до конфлікту, котрий тривав до 1303.. Філіп IV, щоб заручитися підтримкою громадської думки, скликав 1302 року Генеральні штати. До тата було відправлено посольство на чолі з канцлером Гійомом Ногаре. У 1305 році, не без сприяння Філіпа IV, на папський трон був обраний новий Папа, в усьому слухняний Філіпу IV, француз Бертран де Го, який прийняв ім’я Климента V. На вимогу Філіпа IV він переніс папську столицю з Риму в Авіньйон (Авіньйонський полон пап ). Влада французької корони над католицькою церквою стала майже абсолютною.

Філіп IV дбав про розширення території Франції. Завдяки шлюбу з королевою Наварри Жанною, дочкою і спадкоємицею графа Шампані, приєднав в 1285 році до свого домену королівство Наварра і в 1284 році графство Шампань, воював з англійським королем за Гиень. Зробив спробу підпорядкувати Фландрію (розбив графа Фландрії при Фюрне в 1297 році), зайняв майже всю Фландрію в 1300 році. У відповідь 18 травня 1302 в місті Брюгге почалося повстання проти французького управління (так звана “Брюггская утреня”), і в битві при Куртре 11 липня 1302 французькі лицарі були вщент розбиті фландрські військом. У 1308 – 1309 роках приєднав частину Аквітанії.

У пошуках нових засобів Філіп IV звернув увагу на багатства ордену тамплієрів. Звинувативши тамплієрів у єресі, наказав заарештувати їх усіх, а майно конфіскувати. Домігся скасування ордена папою в 1312 році. Помер незабаром після страти Великого магістра ордену тамплієрів Жана де Мале в 1314 році. Можливо був отруєний храмовників, майстерними в приготуванні отрут.

Королі династії Валуа

Династія французьких королів, що правили з 1328 по 1589 рік. Гілка Капетингів. Отримала свою назву від графства Валуа, яке було приєднано до домену у 1214 році.

1350 – 1364 Іоанн II Добрий

Тема. Англія та Франція у XI —XV ст. (Слайд 1)

Мета: дізнатися, як відбувалося об’єднання Франції; пояснити, як розвивалася середньовічна Англія; визначити причини, перебіг і результати Столітньої війни; пояснити зміст термінів і понять «Капетинги», «Столітня війна», «Плантагенети», «Велика хартія вольностей», «громадянська війна», «парламент», «Генеральні штати», «Війна Червоної та Білої троянд»; розвивати вміння учнів готувати повідомлення і виступати з ними перед класом; виховувати учнів у дусі усвідомлення невиправдної шкоди війн для суспільного розвитку.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, атлас, карта «Англія і Франція у XII — на початку XIV ст.», «Столітня війна», «Англія і Франція у другій половині XV ст.».

Основні терміни і поняття: Капетинги, Столітня війна, Плантагенети, «Велика хартія вольностей», громадянська війна, парламент, Генеральні штати, Війна Червоної та Білої троянд.

Основні дати і події: 1215 р.— підписання «Великої хартії вольностей»; 1265 — утворення англійського парламенту; 1302 р.— перше зібрання Генеральних штатів у Франції; 1337—1453 рр.— Столітня війна; 1455—1485 рр.— війна Червоної та Білої троянд.

I. Організація навчальної діяльності

II. Актуалізація опорних знань

III. Вивчення нового матеріалу (Слайд 2)

1. Початок боротьби за об’єднання Франції. Правління Людовіка IX Святого.

2. Перемоги і поразки Філіпа IV Красивого. Генеральні штати.

3. Столітня війна. Подвиг Жанни д’Арк. Завершення об’єднання Франції.

4. Англія. Нормандське завоювання Англії.

5. Перші Плантагенети. «Велика хартія вольностей». Заснування англійського парламенту.

6. Війна Червоної та Білої троянд.

IV. Закріплення нових знань

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

* Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитаннями (Слайд 3)

1. Як утворилося Західнофранкське королівство?

2. Під чиєю владою перебувала Британія на кінець історії Стародавнього світу?

3. Що таке станова монархія?

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Визначте спільні й відмінні риси в розвитку Франції та Англії у XII—XV ст.

1. Початок боротьби за об’єднання Франції. Правління Людовіка IX Святого

Наприкінці X ст. у Франції відбулася зміна династії. Засновником нової династії став один із нащадків графа паризького Еда — Гуго Капет. Так у Франції розпочалося правління нової династії Капетингів (987—1328).

У ці часи Франція переживала часи феодальної роздробленості. Перші Капетинги не мали майже ніякої влади і були лише «першими серед рівних».

Представники нової династії не бажали визнавати такий стан речей, і в першій половині XII ст. королі почали поступово посилювати свою владу, спираючись на підтримку різних верств населення Франції.

Період правління Капетингів припав на часи, коли Франція, як і вся Європа, переживала господарське піднесення. Успішно розвивалися сільське господарство, ремесла, зростали міста. Проте розвиток стримували міжусобні війни і свавілля феодалів. Тому селяни, ремісники й купці були зацікавлені в сильній королівській владі, яка б об’єднала країну. Королі вміло використовували такі ситуації та підтримували міста, захищали їх у боротьбі проти феодалів. Міста, у свою чергу, допомагали королю приборкувати непокірних васалів.

Із розвитком господарства відносини між феодалами і селянами швидко змінювалися. Одні феодали намагалися примусити селян платити більше, і невдоволені селяни тікали до міст, інші — звільняли селян від залежності й вимагали лише регулярної сплати грошей. Для того щоб утримати в покорі вільних селян і відшукати втікачів, дрібним і середнім феодалам була потрібна сильна центральна влада, тому вони почали підтримувати короля. Дехто з дрібних рицарів, невдоволених своїми сеньйорами, також шукав справедливості в короля.

Церква, що засуджувала безглузді міжусобні війни, під час яких гинули тисячі людей, також стала на бік короля. Спираючись на підтримку міщан, дрібних і середніх феодалів та церкви, французькі королі розпочали боротьбу за об’єднання країни.

(Слайд 4) Початок XII ст. став часом зміцнення королівської влади. Король Людовік VI Товстий (1108—1137) навів лад у королівському домені. Замки бунтівних баронів були зруйновані або в них розмістилися королівські гарнізони.

Боротьба Людовіка VI за об’єднання країни поступово почала приносити результати. Свідченням цього стали наступні події.

У 1124 р. король Англії Генріх І разом із німецьким імператором Генріхом V розпочав війну проти короля Франції. Проте, незважаючи на об’єднані війська двох могутніх держав, Франція здобула перемогу завдяки васалам Північної Франції, які вперше за історію країни об’єднали сили навколо свого короля.

Наприкінці життя Людовік VI зумів досягти значного зміцнення королівської влади, оженивши свого сина Людовіка VII (1137—1180) з Елеонорою Аквітанською. Після смерті батька Елеонора стала єдиною спадкоємицею Аквітанії — величезного герцогства на півдні країни. Однак Людовік VII мав необережність розлучитися з Елеонорою, і вона вийшла заміж за Генріха II Плантагенета, приєднавши свої спадкоємні землі до його володінь. У 1154 р. Генріх II став королем Англії.

Небезпечним суперником у боротьбі Капетингів за об’єднання Франції стали англійські Плантагенети. На середину XII ст. під їхньою владою була майже половина Франції. Володіння Плантагенетів, які вважалися васалами французького короля, у декілька разів перевищували домен останнього. Французьким королям довелося розпочати тривалу і виснажливу боротьбу проти Плантагенетів за об’єднання Франції.

Значних успіхів у цій боротьбі досяг син Людовіка VII король Філій II Август (1180—1223). Він звинувачував короля Англії Генріха II в порушенні васальних зобов’язань (адже Плантагенети були його васалами).

Боротьба проти Плантагенетів завершилася цілковитою перемогою Філіпа II. Протягом 1202—1214 рр. він захопив більшість французьких володінь Плантагенетів. Вирішальна битва відбулася при Бувіне (1214 р.). Відтак територія королівського домену збільшилася в кілька разів. Згодом син Філіпа II Людовік VIII Лев (1223—1226) приєднав землі багатого Півдня Франції й Тулузьке герцогство.

(Слайд 5) За часів правління онука Філіпа II короля Людовіка IX Святого (1226—1270 рр.) великих війн не велося, але були запроваджені зміни в управлінні державою, посилено авторитет королівської влади.

Незвичними для сучасників були величезна доброта і побожність короля. Він влаштовував притулки для калік та бідних людей. У королівському палаці в кімнаті для королівських трапез щоденно накривали стіл для жебраків і калік. Король особисто стежив за тим, щоб вони отримували такі самі страви, як і він.

У своїй країні Людовік IX намагався досягти панування закону. Розповідали, що нібито кожного дня у визначений час король виходив зі свого палацу, сідав під деревом, вислуховував і розбирав скарги будь-якої людини.

За часів правління Людовіка IX у Франції було створено малу королівську раду — постійну раду короля і його найближчих прибічників. На території королівського домену було заборонено поєдинки як засіб вирішення судових суперечок. Якщо людина не погоджувалася з рішенням сеньйоріального або міського суду, вона могла звернутися до королівського суду — Паризького парламенту судових справ. Він став вищим судом Франції. Найважливіші справи (підпал, карбування фальшивих грошей, викрадення жінок та ін.) розглядалися винятково в королівському суді. До нього могли звернутися й ті, хто жив на землях, не приєднаних до королівського домену.

Людовік IX започаткував у Франції створення єдиної грошової системи. Король не заборонив сеньйорам карбувати власні монети (право карбування монет тоді мали 40 сеньйорів), але примусив їх, як своїх васалів, допускати у свої володіння королівську монету нарівні зі своєю. Поступово королівська монета, яка вирізнялася високою якістю, витіснила з обігу місцеві гроші. Запровадження єдиної грошової системи сприяло посиленню економічної єдності країни.

Великих територіальних придбань за роки правління Людовіка IX здійснено не було, хоча королівські володіння збільшилися. Людовік IX підписав корисну для себе угоду з англійським королем, за якою той остаточно відмовлявся від претензій на втрачені раніше провінції, залишив за собою тільки Аквітанію. Заради цього йому довелося визнати себе васалом французького короля.

Людовік IX неодноразово говорив, що метою його правління є мир і справедливість у країні та за її межами. Діяльність короля стала свідченням його прагнення реалізувати ці задуми: за часів правління Людовіка IX Франція зміцніла як єдина держава і досягла свого економічного розквіту. Недарма сучасники називали добу Людовіка IX «золотим віком» в історії країни.

2. Перемоги і поразки Філіпа IV Красивого. Генеральні штати

Учитель організовує заслуховування підготовлених учнями повідомлень про короля Філіпа IV Красивого. За відсутності достатньої кількості інформації про Генеральні штати в повідомленнях, учитель доручає учням опрацювати відповідний матеріал параграфа.

У випадку необхідності вчитель використовує наведений матеріал.

(Слайд 6) Онук Людовіка IX Філіп IV Красивий (1284—1314 рр.) став четвертим видатним представником династії Капетингів, за якого завершилося об’єднання Франції. Філіп IV був енергійною, рішучою людиною, проте, на відміну від свого діда, не дуже переймався такими речами, як закон і мораль, коли хотів досягти своєї мети. Він, як і його попередники, вів наполегливу боротьбу за збільшення своїх володінь.

Філіп IV розгорнув тривалу боротьбу за приєднання Фландрії, головного центру вовняного виробництва у Європі. Короля вабили багаті фландрські міста Гент, Брюгге, Іпр та ін. Проте його спіткала невдача. У битві під Куртре 11 липня 1302 р. французькі рицарі зазнали нищівної поразки від ополчення ремісників і селян Фландрії. Незважаючи на поразку, Філіп IV усе таки приєднав до своїх володінь частину Західної Фландрії.

Значні видатки на війну у Фландрії та величезне марнотратство королівського двору призвели до повного фінансового розорення. Для поповнення своєї скарбниці Філіп IV не гребував нічим. Він позичав гроші міст та не повертав їх; виганяв із країни банкірів, конфісковуючи при цьому їхні гроші, а потім знову брав із них гроші за повернення до країни тощо.

У пошуках джерел поповнення скарбниці Філіп IV не міг обійти й католицьку церкву. Він став вимагати від духівництва сплати королю постійного податку. Проти короля виступив папа римський Боніфацій VIII, який заборонив духівництву сплачувати податки. Однак часи змінилися. У відповідь на втручання папи Філіп IV скликав у 1302 р. збори представників трьох станів королівства: духівництва, дворян і міщан — і запропонував їм розглянути його суперечку з папою. Таке зібрання було скликано вперше в історії країни й дістало назву Генеральні штати.

Зібрані вперше Філіпом IV Генеральні штати одностайно висловилися проти втручання папи у внутрішні справи королівства.

Спираючись на підтримку своєї політики більшістю населення країни, Філіп IV розпочав переможну боротьбу проти папи Боніфація VIII. Під тиском Філіпа IV новим папою було обрано французького архієпископа Климента V. За наполяганням Філіпа IV новий папа римський переніс свою резиденцію до міста Авіньйон у Франції. Ця подія розпочала 70-річний період (1309—1377 рр.) Авіньйонського полону пап, які опинилися під контролем французьких королів.

Удруге підтримкою Генеральних штатів Філіп IV скористався в 1308 р., коли вирішив прибрати до своїх рук величезні багатства Ордену тамплієрів.

Заборгувавши гроші тамплієрам, Філіп IV вирішив вступити до ордену, згодом очолити його і привласнити багатства. У 1307 р. за рішенням Філіпа IV протягом одного дня було заарештовано всіх тамплієрів Франції. їх звинуватили у чаклунстві та служінні дияволу.

Сім років тривало слідство. Під тортурами тамплієри визнали всі звинувачення, але під час суду відмовилися від них. Тамплієрів було визнано винними, орден розпущено, а більшу частину їхнього майна віддано королю. Однак Філіпа IV чекало велике розчарування: більшість скарбів ордену загадково зникла.

Великого магістра Ордену тамплієрів Жана де Моле 18 березня 1314 р. спалили на вогнищі. Перед своєю смертю він прокляв папу, короля і його нащадків, проголосивши: «Папо Клименте! Королю Філіпе! Не мине й року, як я покличу вас на Суд Божий!» Тисячі жителів Парижа із жахом слухали останні слова Великого магістра. І недаремно: прокляття справдилося. Першим помер Климент VI. Восени — король Філіп IV. Пізніше померли і всі чотири дорослі сини Філіпа, а королівський престол перейшов через 14 років до бічної гілки Капетингів — династії Валуа.

3. Столітня війна. Подвиг Жанни д’Арк. Завершення об’єднання Франції

Учитель організує заслуховування підготовлених учнями повідомлень про Столітню війну і подвиг Жанни д’Арк.

У випадку необхідності вчитель використовує наведений матеріал.

У XIV ст. на політичній арені Європи постали національні держави. Двома найзначнішими національними королівствами в Західній Європі були Франція та Англія. Суперництво між ними переросло у тривалий конфлікт, який дістав назву Столітньої війни (1337—1453 рр.). У ній брали участь не тільки Франція та Англія, а й Шотландія, Кастилія, Арагон, Португалія, Анжу, Бургундія.

Одна з причин конфлікту ховалася у феодальній системі правління. Англійські королі, будучи васалами французького короля, але маючи значні володіння у Франції, стояли на заваді створенню єдиної французької держави. Другою вагомою причиною війни стало суперництво між Англією та Францією за Фландрію. Французькі королі прагнули підкорити собі васальне, але по суті незалежне графство. Англія, маючи тісні економічні зв’язки, у свою чергу підтримувала боротьбу фландрських міст проти французького короля.

Приводом до війни стала суперечка щодо спадковості французького престолу.

Після смерті синів Філіпа IV королем Франції було проголошено його небожа Філіпа VI Довгого (1328—1350) з династії Валуа. Проте англійський король за порадою фландрських міст заявив свої претензії на французький трон. Як рідний онук Філіпа IV, він вважав, що має більше прав на престол Франції, ніж будь-хто з родини Валуа.

У 1337 р. французький король заявив, що забирає в англійського короля його володіння на південному заході Франції. У відповідь Едуард III оголосив війну.

Війна почалася з морських набігів французів та англійців на узбережжя одне одного. Нарешті 1340 р. два флоти зійшлися в морській битві біля містечка Слейсе, розташованого в гирлі Шельди. Французький флот було цілком знищено. Після цієї битви англійці жартували: «Якби риби вміли говорити, вони розмовляли б французькою».

Від 1341 р. війна перемістилася на територію Франції. Лише в 1346 р. сталася перша серйозна битва біля Кресі, у якій французьку армію було вщент розгромлено.

Згодом англійський король перейшов до тактики загарбання важливих міст і здійснення рейдів углиб території Франції з пограбуваннями і захопленням великої здобичі. Війна набула характеру битви на виснаження.

Французький король Іоанн II Добрий вирішив покласти край рейдам Чорного принца (так називали Едуарда, сина англійського короля). У 1356 р. 25-тисячне французьке військо наздогнало біля містечка Пуатьє 6-тисячний загін англійців. Принц Едуард, усвідомлюючи своє становище, в обмін на свою свободу був готовий віддати всю здобич. Проте французький король забажав, щоб той здався. Тоді англійці вишикувалися в бойовий порядок і приготувалися до останньої битви, яка завершилася для них перемогою. Король Франції потрапив у полон.

Після поразки під Пуатьє Франція опинилася на межі втрати державності. За полоненого короля англійці забажали величезний викуп — З мли золотих марок, що становило майже три річні прибутки Франції. Дофін Карл, який правив країною, розумів, що без згоди підданих такі кошти не зібрати. Було скликано Генеральні штати. У відповідь на прохання про гроші депутати, особливо представники третього стану, висунули вимогу засудити тих, хто винен у негараздах Франції, та встановити контроль із їхнього боку за збиранням і витрачанням податків. Спроба дофіна протидіяти реформам викликала повстання парижан у 1357 р. на чолі з прево — головою міської адміністрації Парижа — Етьєном Марселем. Повсталі захопили королівський палац і вбили кількох наближених Карла. Прево, по суті, став господарем Франції. Проте дофін зміг утекти, і у Франції стало два правителі — у політичну боротьбу втрутився родич французького короля, король Наварри Карл Злий, який удавано підтримав Етьєна Марселя, маючи намір захопити французький трон. Ситуація в країні вкрай загострилася.

Увесь тягар війни і негаразди лягли на плечі селян. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, стала вимога до них здійснювати роботи з укріплення замків. У травні 1358 р. на північ від Парижа спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на Північно-Східну Францію. Воно дістало назву «жакерія» (французькі сеньйори презирливо називали всіх селян жаками). Селяни нападали на замки, знищували записи повинностей, податкові документи, жорстоко розправлялися з феодалами та їх сім’ями. Тільки після підступного вбивства керівників повстання було придушено.

Після всіх цих негараздів Франція з великими труднощами відновила свої сили. Дофін Карл хоч і був фізично слабким і боязким, але виявився неабияким державним діячем. У 1360 р. він уклав мир з Англією, за яким майже третина території Франції відходила під англійське управління, підтверджувалося зобов’язання виплати викупу за короля, а за це англійський король відмовився від претензій на французький престол.

Робота з документом (Слайди 7—8)

ФРАНЦІЯ ЗА ЧАСІВ СТОЛІТНЬОЇ ВІЙНИ (ХРОНІКА СЕН-ДЕНІ, 1415 Р.)

Жителі передмість і сіл вважали за краще ховатися в містах або тікати в ліси із дружинами, дітьми і всім скарбом, ніж зустрічатися з людьми короля (збирачами податків), яких вони боялися більше, ніж ворога. Невдовзі вони справді відчули на собі, що не було ніякої різниці між цими людьми й англійцями, або що ці люди грабували й чинили розбій лютіше. Силою вони забирали золото, гроші та все найцінніше. їхня жорстокість наганяла такий жах, що священики забирали з церков і ховали в надійних місцях скарби, які належали Богові та святим, тому що грабіжники забирали все, що могли знайти за міськими мурами, і робили це без докорів сумління.

Запитання до документа (Слайд 9)

1) Як війна вплинула на життя Франції?

2) Яких страждань завдала війна простому народові?

3) Чим можна пояснити поведінку королівських збирачів податків?

(Слайд 10) Дофін Карл, а тепер король Франції Карл V Мудрий

(1364—1380), докладав чимало зусиль, щоб виправдати дане йому прізвисько. Він налагодив систему збирання податків, почав формування апарату управління, упорядкував і переозброїв армію. Наслідки розумних рішень не забарилися.

Після відновлення бойових дій у 1369 р. французька армія під командуванням талановитого полководця Дюдеклена майже повністю визволила територію Франції.

Після смерті Карла V Мудрого ситуація у Франції знову загострилася. Різні угруповання намагались посадити на престол свого ставленика. Із цієї боротьби вирішили скористатися англійці, які поновили війну.

Восени 1415 р. англійська армія на чолі з королем Генріхом V висадилася в Нормандії та біля села Азенкур знову розгромила французів. Англійці вступили до Парижа. За новим мирним договором 1420 р. Франція та Англія ставали єдиним королівством. Здавалося, що війна скінчилася.

Король Генріх V проголошувався регентом і наступником французького престолу і взяв шлюб із донькою Карла VI. Син Карла VI Карл позбавлявся права успадковувати престол. Проте дофін не визнав договору і втік на південь Франції, де ще залишилися його прихильники. У той час померли Генріх V і Карл VI. Знову спалахнула війна. Перешкодою на шляху англійців до повного підкорення країни стала фортеця Орлеан, яку вони взяли в облогу 1428 р. Хоча захисників фортеці було значно більше, ніж англійців, вони мало вірили в перемогу.

У березні 1429 р. до двору дофіна Карла, проголошеного Карлом VII, прибула по-чоловічому вбрана дівчина і сказала, що вона прийшла визволити Орлеан, вигнати англійців із Франції та коронувати дофіна.

Тим часом Жанна на чолі армії насправді чинила диво. За 17 днів французька армія зняла облогу з Орлеана і здійснила рейд до Реймса — міста, де відбувалася коронація французьких королів. Коронація Карла в Реймсі перетворила дофіна в очах французів на «законного» короля, а боротьба за короля у свідомості тодішніх людей — це боротьба за країну.

Після коронації король Карл VII та його оточення із підозрою поставилися до популярності «Орлеанської діви» й намагалися її позбутися. Жанні доручали незначні, але ризиковані воєнні операції; під час однієї з них (оборони міста Комп’єнь) вона потрапила в полон до бургундців, що були союзниками англійців. Карл VII нічого не зробив, щоб урятувати Жанну. Вона постала перед англійським судом, за рішенням якого її спалили на площі в Руані як відьму, а попіл кинули у воду.

Жанна загинула, але розпочата нею справа мала позитивні наслідки. У 1436 р. Карл VII вступив у Париж, а до 1453 р. всю територію Франції, крім міста Кале, було визволено від англійців. Столітня війна скінчилася, хоч і не було підписано ніякого миру.

Карл VII, щоб остаточно вирішити питання зі звинуваченням у тому, що його на престол звела єретичка і відьма, організував процес, який переглянув справу Жанни, під час якого з неї було знято всі обвинувачення й виправдано посмертно.

Столітня війна мала далекосяжні наслідки. Головним було об’єднання Франції та створення сильної централізованої держави. Єдина армія та єдиний податок стали її головними ознаками. Так, якщо раніше рицар ішов на війну тому, що присягнув сеньйорові на вірність, то солдат — з обов’язку перед державою. Раніше побори на загальнодержавні потреби відбувалися за згодою тих, хто платив; тепер податки належало платити за підданство, і ніхто згоди вже не питав. Отже, Франція вийшла з війни зовсім іншою державою, що й визначило її подальшу долю.

Після закінчення Столітньої війни деякі французькі володіння залишалися за межами влади французького короля. Головну роль у завершенні об’єднання Франції відіграв Людовік XI (1461—1483).

Людовік XI був видатним політиком і дипломатом свого часу, а ще — першим із королів Франції, влада якого була необмеженою, тобто абсолютною. Своєю зовнішністю він мало нагадував могутнього короля: худий, згорблений, одягнений у потертий довгий камзол, постійно стурбований і заклопотаний справами. Саме ця людина наводила жах на своїх ворогів і суперників. Війна, інтриги, підкупи, союзи, зради стали його зброєю. Крім збирання земель він опікувався їхнім економічним розвитком. Промисли і торгівля були його пристрастю.

Головною перешкодою на шляху Людовіка XI до об’єднання країни був герцог бургундський Карл Сміливий, який мав значні володіння на сході Франції та в Нідерландах. На відміну від інших великих феодалів, які чинили опір Людовіку XI, Карл Сміливий у своїх володіннях проводив таку саму політику, що і його суперник. Фактично конфлікт між Людовіком і Карлом був конфліктом між двома подібними державами. У цій боротьбі перемогу здобув Людовік XI. Вирішальна битва відбулася в 1477 р. біля Нансі. Бургундці зазнали поразки, а Карл загинув. Людовік XI дуже зрадів смерті свого головного противника і відразу наказав захопити його володіння. Бургундська держава припинила своє існування. Крім Бургундії, Людовік зміг приєднати до своїх володінь Пікардію на півночі, Беррі в центрі та Прованс на півдні Франції.

Син Людовіка XI Карл VIII (1483—1498) приєднав останнє володіння, що зберігало самостійність,— герцогство Бретань (1491 р.). Так завершився тривалий процес політичної централізації Франції, що розпочався за Капетингів, а завершився за правління династії Валуа. У XVI ст. Франція стала однією з найбільш могутніх і централізованих держав Європи.

Робота з термінами і поняттями (Слайд 11)

Столітня війна — тривалий військово-політичний конфлікт між Англією та Францією.

4. Англія. Нормандське завоювання Англії

Від кінця І до кінця IV ст. острів Британія був провінцією Римської імперії (крім північної частини сучасної Шотландії).

Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію Британії англосаксонських завойовників. Англи та юти походили з Ютландського півострова (сучасна Данія), а сакси — із земель між Ельбою та Рейном (сучасна Німеччина).

Захопивши Британію, завойовники утворили сім королівств. Королівствами англів були Останглія, Мерсія і Нортумбрія; саксів — Ессекс, Уессекс, Сассекс; ютів — Кент. Усі германські племена розмовляли різними говірками, але поступово поширювався і почав переважати діалект англів із Мерсі. Мову, якою розмовляли завойовники, стали називати англійською, а саму країну — Англією. Залишки підкореного населення і завойовники поступово об’єдналися в один народ, який дістав назву англосакси.

Англосакси принесли із собою традиції правління германських племен. Після завоювання германські вожді стали королями. Короля оточувала дружина, що захищала його, отримуючи у винагороду зброю, коней, коштовності й землю. Обов’язковою частиною винагороди були бенкети, розкіш яких сприяла зростанню популярності короля. Водночас віддавна при королі існувала «рада мудрих», або «тих, хто знає звичаї», які обмежувала королівську владу. Ця рада складалася з представників знаті, затверджувала нові закони і, у разі необхідності, могла усунути старого та обрати нового короля.

Унаслідок англосаксонського завоювання Британія перетворилася на Англію: кельтів було знищено або поневолено; римська культура і звичаї зникли.

В англосаксонських королівствах також почало поширюватися християнство. В Англії було створено церковну організацію, що підпорядковувалася Риму, у селах створювалися парафії, до яких призначали постійних священиків.

Унаслідок діяльності ірландських і римських проповідників в Англії утвердилося християнство.

Англосаксонське завоювання Британії стало для неї не останнім. Англія першою зазнала руйнівних нападів вікінгів і постраждала від них найбільше. Перший такий напад датується 793 роком.

На початку правління короля Альфреда становище Англії було дуже тяжким. Данці захопили Лондон, і король був змушений утекти від них на південь, де почав збирати сили для боротьби. У 879 р. король Альфред, відкинувши данців за Темзу, підписав із ними мирну угоду.

У війні проти данців Альфред замість звичного англосакського народного ополчення створив армію з професійних воїнів-рицарів. За рішенням короля кожні п’ять англосаксів повинні були озброювати і забезпечувати всім необхідним одного воїна, який служив в армії. Це дало можливість Альфреду вести тривалу війну і не дати занепасти господарству.

Поява професійних воїнів-рицарів започаткувала далекосяжні зміни в англійському суспільстві, що почало набувати рис феодального.

Окрім створення рицарства, за наказом короля Альфреда стали будувати бурги — фортеці з вартовими загонами — і кораблі для захисту морського узбережжя від загарбників. Для ведення успішної боротьби королю були потрібні значні кошти. Альфред запровадив перший постійний податок із населення — «данські гроші».

Багато уваги Альфред приділяв розвитку освіти і науки. При своєму дворі король Альфред створив школу, де інколи сам викладав, а також школи в центрах єпископств. За наказом короля латинські книги перекладалися англосаксонською мовою.

Велике значення для посилення єдності країни мало створення збірки законів «Правди короля Альфреда». Король наказав зібрати давні англосаксонські закони — правди — у єдину збірку, додав деякі нові та вимагав від усіх користуватися ними.

Робота з документом (Слайди 12—13)

ВИТЯГИ ІЗ «ПРАВДИ КОРОЛЯ АЛЬФРЕДА»

Я, король Альфред, зібрав ці закони й наказав записати більшість із тих, яких дотримувалися наші попередники, і наказав виконувати; не наважився я передати до запису більшість моїх власних постанов, бо не впевнений, що сподобаються вони нашим наступникам.

4. Якщо хтось особисто замислює зло проти життя короля або надає притулок вигнанцеві чи його спільникові, то він відповідатиме своїм життям і всім, чим володіє.

4.2. Хто готує замах на свого пана, той відповість за це своїм життям і всім, чим він володіє, або здійснить очищення клятвою.

5. Також установлюємо ми для кожної церкви, освяченої єпископом, такий захист миру: якщо її досягне піша або кінна людина, яка рятується від помсти, то ніхто не може вивести її звідти протягом семи ночей. Коли хтось це все-таки зробить, то відповість за порушення королівського захисту церковного миру.

5.3. Якщо він сам захоче віддати зброю своїм переслідувачам, то вони повинні берегти його 30 ночей і сповістити про це його родичів.

5.4. Далі про церковний привілей: якщо той, хто скоїв злочин, про який раніше не було відомо, сховається в церкві й там покається перед Богом, то нехай простять половину його провини.

Якщо хтось украде щось у церкві, то нехай заплатить за це одноразове відшкодування і штраф, відповідний цьому відшкодуванню, і нехай йому буде відрубано руку, якою він здійснив цю крадіжку.

Запитання до документа (Слайд 14)

1) Як король Альфред уклав збірку законів?

2) Що було спільного у створенні його збірки і «Салічної правди» Хлодвіга?

3) Яке значення мала християнська церква в Англії за часів короля Альфреда?

У боротьбі проти данців англосаксам допомагало герцогство Нормандія, що існувало на узбережжі Північної Франції. Воно було засноване 911 р. на землях, захоплених у Французькому королівстві норманським ватажком герцогом Ролланом. У 1066 р., скориставшись смертю короля Англії, герцог Нормандії Вільгельм вирішив захопити англійський престол. Восени 1066 р. велика армія герцога вторглася до Англії.

14 жовтня 1066 р. Вільгельм розбив англійську армію на чолі з королем Гарольдом у битві під Гастінгсом. Король Гарольд загинув у бою. Армія нормандського герцога вступила до Лондона, де 25 грудня 1066 р. він став королем Англії під іменем Вільгельма І Завойовника (1066—1087).

Англосаксонська знать, що не визнала владу нового короля, втратила свої володіння. їх отримали французько-нормандські загарбники. Сам король став найбільшим землевласником у країні та надавав землі своїм прибічникам — баронам. На своїх прибічників він замінив і єпископат англійської церкви.

Король і барони вкрили всю Англію кам’яними замками. У самому Лондоні, на березі Темзи, було побудовано похмурий королівський замок Тауер, що став символом влади нових володарів країни.

Величезне значення для Англії мав проведений за наказом короля в 1086 р. перепис населення. Складені списки дістали назву «Книги Страшного суду», оскільки деякі вважали, що, коли прийде Христос, він судитиме людей за такою самою книгою. Насправді мета перепису полягала в тому, щоб з’ясувати кількість платників податків у країні. Багатьох селян, які до нормандського завоювання були вільними, записали до «Книги Страшного суду» як залежних. Епоху Вільгельма І Завойовника англійські селяни стали називати «нормандським рабством».

Із часом у країні запанував мир: припинилися данські набіги та усобиці знаті. Зміцненню королівської влади сприяло те, що Вільгельм І установив порядок, за яким усі васали підкорялися не лише своїм сеньйорам, а й королю. На вимогу короля кожен рицар, незалежно від того, чиїм васалом він був, мав нести службу в королівському війську. Перетворення, які розпочав Вільгельм І, посилили королівську владу і перетворили Англію на централізовану державу.

Вільгельм І створив міцний апарат управління своєю державою. Країна була поділена на графства, на чолі яких стояли шерифи, призначені королем. Шерифи відповідали за збір податків до королівської скарбниці, провадили судочинство й управляли графствами від імені короля.

Зміцнення королівської влади і припинення усобиць у країні сприяло зростанню міст, розвитку торгівлі. Лондон перетворився на великий торговельний центр Англії. Англійські купці продавали вовну, яка поступово ставала головним предметом англійської зовнішньої торгівлі.

Політику, започатковану Вільгельмом І, продовжив його молодший син Генріх І (1100—1135). За його часів велику роль в управлінні країною стала відігравати постійна Королівська рада. До неї входили вищі посадові особи держави — королівський скарбник, керівник канцелярії, судді та вірні королю представники знаті. Вищою судовою інстанцією в країні став постійно діючий Суд королівської лави. За дорученням короля судді їздили графствами і розбирали там судові справи. Було створено й казначейство, що називалося Палатою шахової дошки. Воно відповідало за надходження податків.

Таку чудернацьку назву англійське казначейство дістало завдяки системі підрахунку грошей. Великі столи в палаті було переділено лініями на смуги. На них в особливому порядку розкладалися й пересувалися стовпчики монет. Така система нагадувала гру в шахи, звідки і виникла назва палати.

Отже, унаслідок нормандського завоювання в Англії посилилася королівська влада і почалося становлення централізованої держави.

5. Перші Плантагенети. «Велика хартія вольностей». Заснування англійського парламенту

Колективна робота учнів з підручником

Опрацюйте відповідний параграф підручника і визначте особливості розвитку Англії в другій половині XII — XIV ст.

(Результати роботи учитель систематизує за допомогою наведеного матеріалу.)

Після смерті Генріха І, який не залишив нащадка престолу, розпочалася міжусобиця, яка тривала 20 років. За допомогою церкви період безвладдя в Англії було припинено. Престол посів онук Генріха І молодий граф анжуйський Генріх, що започаткував династію Плантагенетів, яка правила країною до кінця XIV ст. Він правив під ім’ям Генріх II Плантагенет (1154—1189).

(Слайд 15) Генріх II Плантагенет відігравав велику роль в історії Англії. Його мати, донька Генріха І, була дружиною графа анжуйського Жофруа Плантагенета (це прізвище він отримав від назви рослини «плантагенеста», якою прикрашав свій шолом). За свідченнями сучасників, Генріх II був людиною міцної статури з товстою шиєю і руками силача. Він мав неврівноважений і вибуховий характер. Генріх II міг бути добрим, щедрим, відвертим, але коли йому щось не подобалося — перетворювався на розлюченого тирана. Його гнів, щоправда, швидко минав, і король знову ставав доброзичливою поступливою людиною. Генріх II мав добру освіту (володів шістьма мовами) і чудову пам’ять. До вишуканої їжі чи розкішного вбрання король був абсолютно байдужим, натомість у справах виявляв наполегливість і рішучість. Генріх II був правителем величезних володінь. До їх складу, крім Англії та Нормандії, входили його спадкові володіння у Франції — Анжу, Пуату, Турень та ін. Після одруження з Елеонорою Аквітанською він отримав і її володіння. Державу Генріха II історики називали «Анжуйською імперією».

Усі свої сили невтомний Генріх II поклав на те, щоб відновити в державі міцну королівську владу. Він наказав зруйнувати замки феодалів, які брали активну участь у міжусобній боротьбі. У цей самий час Генріх II розпочав у країні реформи.

Початок їм поклала судова реформа. Кожна вільна людина в Англії отримала право за певну плату звертатися до королівського суду, оминаючи суд баронів. Королівські судді, що їздили країною, для розгляду справ на місцях залучали особливих присяжних. Ними ставали 12 місцевих жителів, які складали присягу на Біблії, що чесно вестимуть справу. Завершивши розслідування, присяжні доповідали королівському судді, який призначав кару винному або звільняв невинного. Так було започатковано виникнення суду присяжних, що діє й тепер.

Завдяки судовій реформі Генріх II здобув підтримку дрібних рицарів, селян, міщан, які вбачали в ньому свого захисника. До того ж діяльність королівських судів стала джерелом великих прибутків скарбниці короля.

Генріх II здійснив також військову реформу. Служба рицарів у війську як васалів короля обмежувалася певною кількістю днів на рік. Генріх II дозволяв деяким рицарям не служити у війську; за це вони мали сплачувати королю «щитові гроші», на які утримувалося наймане рицарське військо, що значно зменшило залежність короля від місцевих феодалів. Водночас було зміцнено народне ополчення: кожна вільна людина була зобов’язана мати зброю і з’являтися з нею для участі в королівських походах.

Генріх II намагався поставити під свій контроль англійську церкву, але зазнав поразки. Архієпископ кентерберійський Томас Бекет, що очолював церкву в Англії, рішуче виступив проти намірів короля. Коли Бекета за таємним наказом короля було вбито, у справу втрутився папа. Під загрозою відлучення від церкви Генріх II змушений був покаятися й відмовитися від своїх планів щодо реформування церкви.

Генріха II Плантагенета вважають одним із найвидатніших королів середньовічної Англії. Однак його величезна англо-французька держава потребувала значних сил для управління і за наступників Генріха II — його синів Річарда І Левове Серце (1189—1199 рр.) та Іоанна Безземельного (1199—1216 рр.) — швидко занепала.

Славнозвісний король Річард І Левове Серце був блискучим полководцем, талановитим поетом і музикантом, але за все своє життя в Англії він провів лише кілька місяців. Бажання здобути славу штовхало його до участі в хрестових походах або війн проти Франції. Усе своє життя боротьбі проти французького короля присвятив і його наступник Іоанн Безземельний. У війні проти Філіпа II Августа він зазнавав поразки за поразкою і врешті-решт утратив більшість французьких володінь. Іоанн Безземельний розпочав боротьбу і проти папи, але також її програв. Він був змушений визнати себе васалом папи і щороку сплачувати йому данину в 1000 фунтів стерлінгів.

Постійне збільшення податків, різноманітні побори чиновників та королівські невдалі авантюри викликали невдоволення в країні. Водночас англійські барони, відчувши послаблення королівської влади, розпочали боротьбу за свої права. Приводом до неї стало проголошення Іоанном Безземельним у 1215 р. підготовки чергової війни проти Франції. Рицарі не хотіли брати в ній участь, вважаючи її безнадійною, і влітку 1215 р. розпочали повстання. Керували повстанням великі барони півночі Англії. Повстанці рушили на Лондон і захопили його за підтримки міщан. Іоанн Безземельний, узятий у полон, був змушений прийняти вимоги повстанців і підписати 15 червня 1215 р. складену баронами «Велику хартію вольностей».

Робота з термінами і поняттями (Слайд 16)

«Велика хартія вольностей» — один із головних законодавчих документів, який надавав право народним представникам контролювати короля.

Хартія (у перекладі з латинської мови — грамота) містила 63 статті, переважна більшість яких захищала інтереси баронів та обмежувала владу короля.

Іоанн Безземельний одразу після підписання хартії відмовився її виконувати. Обурені барони оголосили про позбавлення короля влади. Розпочалася війна, у розпалі якої Іоанн Безземельний помер.

«Велика хартія вольностей» убезпечила не тільки знать від свавілля королів, але й рицарів та городян від утисків знаті.

Новим королем Англії барони визнали малолітнього сина Іоанна Генріха III (1216—1272). Слабкий та безхарактерний Генріх III завжди перебував під чиїмось впливом: спершу неповнолітнім королем керували барони, а після одруження він потрапив під вплив родичів своєї дружини-француженки. Він роздавав іноземцям посади й землі, викликаючи цим обурення англійських баронів. Міщани, рицарі, вільні селяни також були невдоволені засиллям королівських чиновників і суддів. Навесні 1258 р., попри неврожай і голод у країні, король зажадав від баронів третину їхніх доходів на авантюру із завоювання Сицилійського королівства. Барони категорично відмовили королю в грошах і зібрали «скажену раду», яка, по суті, перейняла владу. Однак панування баронів не влаштовувало інші прошарки населення. Рицарі, міщани й селяни почали виступати проти баронів. Англію охопила громадянська війна — війна між громадянами однієї держави, які дотримуються протилежних поглядів і яких неможливо примирити. На бік невдоволених пануванням ради перейшла і частина баронів. Очолив рицарів, міщан і баронів, які продовжили боротьбу проти короля і ради, Сімон де Монфор, граф Лестерський. Навесні 1264 р. він розбив королівську армію, захопив у полон Генріха III та його старшого сина Едуарда. На деякий час він став правителем країни — лордом-протектором. 20 січня 1265 р. у Вестмінстері Сімон де Монфор уперше зібрав раду, на яку, окрім представників вищої духовної та світської знаті, запросив по двоє рицарів від кожного графства і по двоє міщан від кожного великого міста. Рицарів обирали всі вільні платники податків графства, а міщан — органи самоврядування міст. Ця рада дістала назву парламент (від франц. parler — говорити). Так, уперше в середньовічній Західній Європі виник станово-представницький орган влади.

Перемога над королем не припинила громадянської війни: вона, навпаки, спалахнула з новою силою. Селяни громили маєтки прибічників короля, відмовлялися працювати на баронів. Налякана війною більшість баронів перейшла на бік принца Едуарда, який після втечі з полону став організатором сил короля. Військо Монфора було розбито, а сам він загинув у бою. Владу короля Генріха III було відновлено. Однак за роки громадянської війни і король, і барони переконалися в необхідності зважати на інтереси інших верств населення. Головним наслідком громадянської війни стало виникнення в Англії парламенту.

Основні права англійського парламенту переважно сформувалися у другій половині XIII — на початку XIV ст. Від 1295 р. парламент в Англії став збиратися систематично. Він мав право затверджувати податки и видавати закони. (Слайд 17) У 1343 р. англійський парламент поділився на дві палати. Верхня палата називалася палатою лордів і складалася з духовних лордів (архієпископів, єпископів та абатів) і світських лордів — баронів. До нижньої палати — палати громад — входили рицарі від графств і міщани. Вільні селяни та бідні міщани в парламенті представлені не були, а залежним селянам взагалі було заборонено брати участь у виборах. Англійський парламент став тим органом, де висловлювалися погляди представників різних верств населення, а також місцем мирного узгодження різних конфліктів, що виникали в країні. Отже, у XIII—XIV ст. в Англії сформувалася централізована держава у вигляді станової монархії.

Робота з термінами і поняттями

Парламент — вищий законодавчий орган влади в деяких державах.

Кінець XIV ст. виявився для Англії насиченим усілякими соціальними рухами й виступами. Поштовхом до них стали поразки в Столітній війні та політика династії Плантагенетів. У 1377 р. парламент затвердив додатковий податок, який мали сплачувати всі піддані, що досягли 14-річного віку, незалежно від статі. Цей податок став важким тягарем для населення.

Крім того, у 60—70-ті рр. XIV ст. Англію охопив рух за реформування церкви. Його ідеологом був Джон Вікліф (1320—1384), священик і професор Оксфордського університету. У своїх проповідях Вікліф заперечував владу пап, доводячи, що папи не повинні отримувати від Англії ніякої данини. Він закликав до конфіскації володінь церкви, здешевлення церковних обрядів і рекомендував посилити в богослужінні момент проповіді. Заклики Вікліфа знайшли відгук у різних верств суспільства. Під впливом ідей Вікліфа парламент прийняв спеціальний статут, який забороняв звертатися до папи як до вищої інстанції в судово-церковних справах, англійський король відмовився від сплати данини папі тощо. Селянство ж сприйняло ідеї Вікліфа як заклик до виступу проти феодалів.

Збурене новими податками і релігійними вченнями англійське суспільство у 1381 р. вибухнуло повстанням під проводом Вота Тайлера. Повсталі вступили до Лондона. Вірячи в «доброго короля», вони прагнули розповісти йому про утиски з боку сеньйорів й оголосити свої вимоги. Молодий король Річард II виграв час, майстерно зігравши роль захисника простого люду. Під час чергових переговорів Вота Тайлера було вбито. Селяни, втративши ватажка, були в розпачі, а королівські загони роз’їхалися країною, караючи учасників повстання.

6. Війна Червоної та Білої троянд

Учитель організовує заслуховування підготовлених учнями повідомлень про Війну Червоної і Білої троянд.

У випадку необхідності учитель використовує наведений матеріал.

Поразка в Столітній війні викликала політичну кризу династії Ланкастерів, що прийшла до влади 1399 р. Опозицію проти них очолив герцог тюркський Річард. У 1455 р. Річарда оголосили регентом королівства, хоч у Генріха VI був син. Такий стан речей не влаштовував родину Ланкастерів, яка не бажала поступатися Йоркам. Зрештою, палацові інтриги переросли у відкриті збройні сутички між прихильниками двох родин і в громадянську війну, що дістала назву Червоної (елемент герба Ланкастерів) та Білої (елемент герба родини Тюдорів, що започаткувала після війни нову династію) троянд. На початку війни успіх був на боці Ланкастерів. У 1480 р., під час однієї з битв, військо Річарда було розбите, а сам він загинув. Проте вже наступного року син Річарда за підтримки могутнього графа Ворвіка став королем Едуардом IV (1461—1483).

Посівши престол, Едуард IV відібрав усі землі в Ланкастерів та їхніх прихильників. Роздаючи ці володіння, він тим самим заручився підтримкою знаті. Едуард IV також сприяв розвитку торгівлі, особливо міжнародної, проте за це вимагав від купців і банкірів усіляких подарунків і позичок, які не повертав. Із парламентом він не знайшов спільної мови, тому скликав його рідко і неохоче. Політика Едуарда IV викликала невдоволення навіть у його прихильників. Після смерті Едуарда IV королем мав стати його син Едуард V, але брат покійного короля Генріха VI герцог Річард Глостер наказав ув’язнити молодого короля та його брата (13 і 10 років) у Тауері і сам проголосив себе королем Річардом III (1483—1485).

Особа Річарда III привертала до себе увагу істориків і письменників. Так, йому присвятив драму «Річард III» славетний англійський драматург В. Шекспір. У деяких творах і літописах він постає перед нами як справжнє чудовисько: згорблений сухорукий карлик, позбавленийбудь-яких моральних якостей. Йому приписують безпосередню участь у вбивстві Генріха IV тощо. Насправді ж він був невисоким на зріст, розумним і сміливим. Навіть вороги визнавали, що то був тямущий правитель і хоробрий воїн, здібний полководець. Щодо фізичних вад, то одне плече в нього було дещо вищим за інше, а ліва рука від народження була малорухомою.

Річард III розумів, що війна остаточно зруйнувала старі відносини і що країна прийме будь-якого короля, який забезпечить мир, знизить податки і наведе лад у державі. У цьому напрямку він і діяв, чим здобув прихильність народу. Однак над ним тяжіли чутки про його причетність до смерті двох синів Едуарда IV, які до того ж він не спростовував.

Зрештою, його противники об’єдналися навколо одного з останніх Ланкастерів, який жив у вигнанні, Генріха Тюдора. Останній зібрав військо і висадився в Англії. Біля містечка Босуарт зійшлися дві армії. Річард III був зраджений, його армія розбіглася. Сам він загинув на полі бою. Корону з його голови відразу було покладено Генріху Тюдору, який став правити під ім’ям Генріх VII (1485—1503). Щоб остаточно примирити ворожі сторони, Генріх VII одружився з єдиною представницею Йорків, а у своєму гербі поєднав червону та білу троянди. Війна тривалістю в 30 років нарешті скінчилася.

У парламенті, скликаному Генріхом VII після перемоги, виявилося лише 20 лордів із 50, до того ж частина з тих, що залишалися, стала лордами під час війни. Це свідчило про те, що майже вся родова аристократія Англії полягла на полях битв, і її заступила нова, яка сповідувала нові моральні принципи, була залежною від короля і не обстоювала феодальних звичаїв. Майже зникла система васалітету, а замість неї почала діяти система ліврейних почтів.

Ліврейний почт — це, по суті, загони найманців, що отримували плату від свого лорда і мали з ним письмовий договір про службу.

Отже, в Англії відбувалося руйнування старих феодальних традицій і становлення держави нового типу, що базувалася на необмеженій владі монарха і розгалуженій системі державного апарату. В Англії цей процес відбувався дещо повільніше, ніж у Франції. До того ж в Англії зміцніли традиції парламентаризму, що не давало можливості королю зосередити у своїх руках усю повноту влади.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Учитель організовує з учнями обговорення виконання випереджального завдання, отриманого перед початком розгляду нового матеріалу.

Бесіда за запитаннями (Слайди 18—19)

1. Хто був засновником династії французьких Капетингів? Назвіть чотирьох видатних представників цієї династії.

2. Які верстви населення і чому підтримували об’єднання Франції?

3. Коли і з ким Франція вела Столітню війну?

4. Кого називали «Орлеанською дівою»?

5. Коли було завершено об’єднання Франції?

6. Що таке Генеральні штати?

7. Коли відбулося англосаксонське завоювання Британії?

8. Де відбулася вирішальна битва під час нормандського завоювання Англії?

9. Для чого було створено «Книгу Страшного суду»?

10. Які реформи здійснив Генріх II Плантагенет?

11. Коли утворився англійський парламент?

12. Хто очолив селянське повстання 1381 р.?

Розглянутий період став визначальним для розвитку Франції та Англії. У цей час відбувалося зміцнення королівської влади, що супроводжувалося появою станово-представницьких органів влади. У майбутньому вони відіграли важливу роль в історії цих держав.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ (Слайд 20)

Опрацюйте § 10—11 підручника.